Під час Революції Гідності понад сотня людей загинули від куль, побиття або відійшли у вічність пізніше від отриманих на Майдані поранень. Їх назвали Героями Небесної сотні. Пам'ятний День Героїв Небесної Сотні встановлено Указом Президента України Петра Порошенка «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні». Їхні імена та назву «імені Героїв Небесної сотні» надали вулицям у Києві та у багатьох містах України. Президентом України було ініційовано й затверджено Верховною Радою України заснування Ордену Героїв Небесної Сотні. Також створено «Меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції гідності».

Я був на Майдані з 5 грудня. У нас із Калуша відправлявся автобус, безкоштовно, звісно: на дві-три доби люди приїжджали, а хто хотів залишався довше. У нас був свій окремий калуський намет постійно відбувалася ротація людей. Тоді мене не цікавила структура організації. Коли наприкінці грудня уже став старшим на барикаді, тоді вже почав цікавитися, бо різні люди підходили з різними запитаннями, які треба було розв’язувати. Сотня сформувалася десь із 1 грудня. Приходили люди,казали: «Я бажаю записатися».

…У третій сотні було кілька сотників. Ім’я та прізвище першого не пам’ятаю. Потім був «Буревій», сам киянин, з Академмістечка. Потім «Глобус»  Олександр Ярощук, земляк мій, родом з Івано-Франківська. Структура і організація третьої сотні була така: сотник, два його зами, група швидкого реагування з командиром (складалася з чотирьох осіб), далі чота і рій. Чота — це десь 20–30 душ, вона поділяється на рої. Рій  до десятка осіб. Наприклад, на тридцять других воротах були 3 рої: один стояв біля Лядських воріт, другий чергував біля виходу з метро, третій був на заміну, для ротації.

Бронежилетів було всього кілька штук. Перші ми закупили саме під час січневих подій. Всього бронежилетів було до двадцяти штук, їх носила група швидкого реагування, чотові, ройові. Декому на чоту просто виділялися три-чотири бронежилети — кому попаде. Організація була на високому рівні, з військового боку все чітко сформовано: є старші, є зами і нижній рівень, скажімо так. Всі знали, хто які має обов’язки, хто за що відповідає, хто робить, кому підпорядковується, до кого у разі чого з яких питань звертатися. Раніше в нашій країні люди один одного намагалися обдурити. На Майдані такі були щирі, чесні люди, всі старалися для однієї мети. Потім багато хто, звісно, змінив свою думку, але на той час усі були заодно, одне одного не знали, але допомагали без жодної корисливості. Жили разом у наметах люди, різні за віком, соціальним статусом, освітою, статками. Було таке, що директор компанії «Майкрософт» носив нам дрова, були серед майданівців київські професори і звичайні люди. І хто чим міг,тим і допомагав.

З книги «Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності»

(спогади військовослужбовця Миколи Голікова)

…18 лютого я, пам’ятаю, була на роботі, а на Майдані вже почався той страшний штурм. Все місто стоїть, метро перекрили… Я якимсь дивом доїхала до «Дорогожичів» — і все стоїть! Все, що в напрямку Майдану від «Дорогожичів», Лук’янівка, вулиця Артема — все стояло! Мені дзвонять люди: «Дуже багато поранених, неси якісь ліки…» Я зайшла в аптеку на Лук’янівці (мусила пішки пройти з «Дорогожичів» до Лук’янівки) — мене попросили купити зеленки, знеболювального, бинтів, таблеток, вати, тампонів, щоб зупиняти кров. Продавець питає: «Це все на Майдан?» Я кажу: «Так». Він мені зробив 50-відсоткову знижку — вважайте, половину купив за свої кошти. Коли виходила з аптеки, він мені: «Слава Україні!» Я йому: «Героям слава!» Добравшись до Майдану, кинулася допомагати Ярославу. «Беркут» і ВВ-шники наступали з Європейської площі. Коли вони барикаду біля «профспілок» знесли повністю (вона була не дуже добре укріплена насправді), почали закидати бруківкою наших хлопців. Багато хто непритомнів. Ми їх піднімали, тягнули до «профспілок» і зразу надавали допомогу — хтось перев’язував, хтось відмивав від крові… Ярослав високий був, він усе бачив, що довкола робилося. От він мене потягнув через натовп і каже: «Там лежить чоловік, треба його відтягнути, бо затопчуть». Я його тягну, мені важко, і я кричу: «Допоможіть мені!» Якісь чоловіки взяли його і кажуть: «Він мертвий». У мене був такий шок… Я навіть обличчя його не можу згадати…

З книги «Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності»

(спогади волонтерки Юлії Пішти)

…Я багато виступав перед різними аудиторіями, хоча б тому, що є викладачем. У мене немає страху перед червоним вогником знімального апарату, бо я багато років працював на телебаченні. Але виступи на Майдані — це зовсім інше: було відчуття, що люди цілковито перетворювалися на слух. Не доводилося вигадувати жодних фокусів для того, щоб тримати в руках цю масу, величезну масу, яку не можна окинути поглядом. Вона сама трималася. Вони уважно, зосереджено слухали нас. І кожен, хто виходив на сцену, міг відчути обов’язок — сказати цим людям те, чого вони чекають. Потім люди, які були в тому натовпі й слухали мене, говорили, що нічого не було чути, жодного слова. У той час іще налагоджували апаратуру, і публіці було зовсім незрозуміло, що там говорять зі сцени. Але вони слухали, ніхто не кричав, не шумів, тільки відгукувалися, коли лунало «Слава Україні!». Людям було потрібне єднання. Весь Майдан — це свято єднання! І не має значення, що не було чути. Люди бачили, що всі ми прагнемо одного — вільної й доброї України. Було несподіваним, що люди, яких я там зустрічав, ніколи раніше нікуди не ходили. Я зустрів на Майдані цілковито аполітичних «книжників». Ніколи не думав, що вони будуть стояти. Деякі люди почали говорити українською. Раніше вони говорили російською, і я з ними спілкувався російською…

… Зараз вийшло чимало ілюстрованих видань, альбомів. І там — очі! Подивишся на них, і відразу повертаєшся думками на Майдан. Людей не можна обдурити. Люди відчули щось таке, що приходить на землю раз на сто років. І ми з вами це пережили. 

З книги «Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності»

(спогади філософа, академіка, учасника Ініціативної групи «Першого грудня» Мирослава Поповича).